| Говори правильно! |
 |
| Код кнопочки |
|
|
Антропоніміка міста Лисичанськ Луганської області
|
| 2017-01-17, 19:46 |
1.1. Антропоніміка як окрема галузь ономастики
Власне ім’я розглядається переважно як мовне явище в аспекті його лінгвістичного та історичного розвитку. Ім’я – це знак, на основі якого індивідуалізується та ідентифікується особа. Власні найменування людей як типові номінативні одиниці є об’єктом вивчення різних наук, зокрема мовознавства, етнографії, історії, державного права, естетики, психології, філософії.
Ономастика (від грец. «мистецтво давати імена») — розділ мовознавства, що вивчає власні назви, їх будову, системну організацію, функціонування, розвиток і походження [23].
Антропонімія як система власних особових назв заслуговує ґрунтовного вивчення як з теоретичного, так і з практичного погляду. Ця наука має важливе значення для адміністративно-юридичної практики, для упорядкування засобів ідентифікації населення, збагачення національного іменника.
Антропоніміка — галузь ономастики, що вивчає власні назви людей (антропоніми) [20].
Антропоніміка досліджує:
• особливості утворення антропонімів,
• основні принципи номінації людини,
• шляхи переходу апелятива в антропонім і навпаки,
• хронологічні характеристики антропонімів, їх зміни в часі, виникнення різних форм найменування людини,
• словотвір різних класів антропонімів,
• функціонування тих чи інших антропонімів у мові на різних хронологічних зрізах.
Антропоніміка також розв'язує суто практичні проблеми:
• правопис антропонімів,
• передача антропонімів іншою мовою.
Свідчення антропонімів безцінні для історії мови: в них збереглися сліди зниклих слів, які без антропонімів були б назавжди втрачені, — фонетичні, словотворчі, семантичні та інші мовні явища. Антропоніміка може служити важливим джерелом для інших наук: антропоніми минулого свідчать, зокрема, про колишнє розселення народів. У більшості народів за різних епох найменування (або зміна імені) пов'язане з певними обрядами, завдяки яким з часом можна одержати нові відомості про колишній побут, устрій та вірування народу.
Антропономіка, поряд із топонімікою, виділилася в окрему галузь ономастики в 1960—1970-х роках. До цього в наукових працях на позначення антропономіки часто вживався термін «ономастика» [28].
Наукова українська антропоніміка зародилася у 19 ст., хоч окремі спроби пояснення антропонімів відомі починаючи з давньоруських літописців. Спочатку це були невеликі праці, присвячені окремим явищам в антропонімії, в основному діалектним (часто пов'язаним з етнографічними реаліями), правописним, публікації джерел тощо. Початок ХХ ст. ознаменований появою праць з елементами наукового узагальнення, з'ясування національних рис української антропонімії та продовженням регіонального вивчення антропонімії на основі діалектних особливостей. У 40—50-х рр. ХХ ст. почалася активізація роботи на антропонімічній ниві. Дослідження того часу відзначаються цілеспрямованим добором фактичного матеріалу, спробами його класифікації, окремими порівняльно-історичними екскурсами, певними узагальненнями в межах дібраного фактажу. 1960 – 90-ті рр. характерні особливим розвитком української антропоніміки, за цей період написано низку ґрунтовних праць (П. Чучка, М. Худаш, І. Сухомлин, О. Неділько, Л. Кракалія, Р. Керста, Р. Осташ та ін.). Наукові праці останнього часу присвячено походженню (етимології), словотвірній будові, регіональній характеристиці української антропонімії; створено антропонімні словники різних типів.
Словники українських імен почали видавати уже на початку ХХ століття. Важливу роль відіграв словник «Крестные имена людей», що вийшов у 1909 році як додаток до четвертого тому «Словаря української мови» за редакцією Б. Д. Грінченка. У 1954 році в Інституті мовознавства імені О.О. Потебні АН УРСР було створено (укладачі Н.П. Дзятківська, С.П. Левченко, Л.Г. Скрипник) і надруковано за редакцією члена-кореспондента АН УРСР І.М. Кириченка «Українсько-російський і російсько-український словник власних імен людей», який став основою для наступних чотирьох доповнених і уточнених видань (1961, 1967, 1972, 1976).
У 1986 р. побачила світ праця Л.Г. Скрипник і Н.П. Дзятківської «Власні імена людей» за редакцією академіка HAH України В.М. Русанівського, яка помітно відрізняється від п'ятого видання «Словника власних імен людей» (1976) назвою, типом видання (словник-довідник), структурою (введено нові розділи), обсягом інформації про імена і прізвища та ін., що стало підставою вважати цю працю не повторенням попереднього видання, а новим.
До історичної антропонімії першим звернувся І. Франко у своїй праці «Причинки до української ономастики», в якій проаналізовано особові назви ХVI ст.[23].
Ґрунтовне вивчення української антропонімії припадає на 60- 70-ті рр. ХХ ст. Це відображено у працях Л. Гумецької, І. Ковалика, І. Сухомлина, Ю. Редька, П. Чучки, М. Худаша. Видано низку монографічних досліджень, розвідок про становлення, походження, структуру і значення української антропонімії, словотвір сучасних прізвищ. На основі пам'яток української мови XIV – XV Л. Гумецька розглядає словотвірну структуру особових назв. Особовим назвам-композитам середини XVII ст. присвячені статті М. Худаша. У монографії «З історії української антропонімії» автор багато уваги приділяє характеристиці способів ідентифікації особи в адміністративно-юридичних документах, джерелам формування сучасних українських прізвищ, проблемі становлення української антропонімійної системи кінця XVII - початку XIX ст. Автор подає власну класифікацію історичних антропонімів. Вивченню українських прізвищевих назв XVI - XVII ст. присвячено дослідження Р. Керсти «Українські антропоніми XVI ст. Чоловічі найменування», у якому аналізується історична антропонімія XVI ст. усіх етнічних земель України. Суттєвим внеском в українську антропоніміку є дослідження козацьких «Реєстрів» львівським мовознавцем Р. Осташем та кандидатська дисертація О. Добровольської «Лексична база прізвищ Війська Запорозького, за реєстрами 1649 року».
Українська антропонімія окремих пам'яток письменства XVII ст. відображена у працях С. Бевзенка, В. Франчук, І. Желєзняк. Дослідженню історичної антропонімії також присвячено статті І. Сухомлина, О. Неділько, В. Франчук. Широке коло проблем з антропонімії висвітлено у монографіях Ю. Редька «Сучасні українські прізвища» та «Довідник українських прізвищ», де автор подає відомості про семантику, будову, відмінювання та правопис українських прізвищ [28].
На сьогодні перед вченими-ономастами стоїть низка невирішених завдань, зокрема укладання словника прізвищ України, а також необхідність порівняльного вивчення ономастики [9].
Існують значні здобутки регіональної антропоніміки, де глибоко проаналізовано прізвища Бойківщини (Г.Є. Бучко), Буковини (Л.В. Кракалія), Гуцульщини (Б.Б. Близнюк), Дніпровського Припоріжжя (І.А. Корнієнко), Закарпаття (П.П. Чучка), давньої Лемківщини (С.Є. Панцьо), Лубенщини (Л.О. Кравченко), Нижньої Наддніпрянщини (І.І. Ільченко), Верхньої Наддністрянщини (І.Д. Фаріон), північного Лівобережжя (О.Д. Неділько), Опілля (Г.Д. Панчук), північного Степу (Т.В. Марталога), північної Тернопільщини (С.В. Шеремета), Правобережного Побужжя (Т.Д. Космакова), Середньої Наддніпрянщини (Ю.Б. Бабій), степової України (В.О. Горпинич). Наявні праці Н.Ю. Булави, яка опрацювала прізвищеву систему північної Донеччини (понад 10000 номінацій) [6], Н.М. Фєдотової, що дослідила сучасні прізвиська Луганщини та В.Д. Познанської, що залучила до опису антропонімікон східних областей України [27]. |
|
Категорія: Українська мова | Додав: zhenya
|
| Переглядів: 622 | Завантажень: 2
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
| Міні-профіль |
Четвер
2024-04-25
19:02
|
| Корисні посилання |
Управління освіти Бахмутської міської ради
Бахмутський НВК №11
Виховна робота ЗОШ №18
 |
| Наші свята |
 |
|
