| Говори правильно! |
 |
| Код кнопочки |
|
|
Дослідження творчості Лесі Українки
|
| 2017-03-12, 13:01 |
ВСТУП
Актуальність дослідження. Рубіж ХІХ-ХХ ст. (епоха раннього модернізму) викликає у вчених неабияке зацікавлення. Чимало проблем наукового осягнення художнього процесу тієї доби залишаються нерозв’язаними. Останнім часом в українському літературознавстві з’явилися вагомі праці, присвячені дослідженню особливостей поетики модернізму, це зокрема роботи Д.Затонського, С.Павличко, Т.Гундорової, Г.Сиваченко, В.Моренця та ін. тВпадає в око розбіжність висвітмасаалення цього питання різними науковцями. Подібна ситуація спостерігається й у дослідженнях особливостей поетики Лесі Українки, творчість якої – одне з найяскравіших явищ цієї епохи. Це підтверджує думку про те, що сприйняття художніх творів індивідуально-суб’єктивне, варіативне.
Дослідженню творчості Лесі Українки присвячено чимало праць. Спадщина письменниці піддавалася різноманітним інтерпретаціям, зокрема й постмодерним, а все ж поетика творчості письменниці вивчена недостатньо, тим більше в контексті розвитку українського літературного модернізму.
Особливості індивідуальних поетик сьогодні досліджуються досить інтенсивно. Не залишаються поза увагою і теоретичні аспекти цього питання. Точаться суперечки щодо розмежування основних категорій і типів поетики. Щодо терміна “поетика”, то в сучасному літературознавстві його використовують як у широкому, так і у вузькому розумінні. Часто синонімом поетики стає теорія літератури, нерідко цей термін уживають на позначення творчих принципів окремого письменника, літературної течії, літературної епохи тощо. Проте, як видається, центральним об’єктом поетики є шляхи та методи досягнення оптимального мистецького результату. Г.Клочек уважає, що сьогодні провідна роль належить функціональній поетиці, яку він розмежовує на конкретні цілісні “підрозділи”. Серед них на передній план учений слушно виводить поетику окремих компонентів твору, адже в мистецькому творі через одиничне пізнається загальне. Такий підхід (аналіз цілого через його компоненти), безперечно, допоможе ясніше висвітлити художні особливості мистецького явища, основні принципи, через які виражається авторська картина світу.
Часто при дослідженні поетики в поле зору вчених потрапляють і власні назви, які є досить специфічними одиницями в художній структурі. Хоча літературні ймення досліджують як лінгвісти, так і літературознавці, проте у вітчизняному літературознавстві поетоніми не стали об’єктом спеціальних досліджень, не сприймаються як самобутній елемент у побудові художнього образу, часопростору, як засіб творення естетичної реальності тощо.
Питання літературної ономастики у вітчизняній філології в основному досліджують мовознавці, розглядаючи власні назви у художніх творах насамперед з лінгвістичного погляду. Натомість у зарубіжній науці про літературу поетоніми не раз стають об’єктом спеціальних студій, їм приділяють увагу переважно історики і теоретики літератури.
Не раз дослідники торкалися питання ролі власних назв у художній структурі п’єс Лесі Українки. У лесезнавчих студіях А.Гозенпуда, О.Бабишкіна, Л.Масенко, Т.Гундорової та ін. про важливість імен у творах авторки згадувалося неодноразово. Однак ґрунтовного осягнення поетики онімів у драмах письменниці, спеціальних літературознавчих досліджень, присвячених цьому аспектові творчості Лесі Українки, все ще бракує. Про важливість поетонімного шару в творчості письменниці часто говорили й лінгвісти (перше дослідження, присвячене лінгвістичному аналізу ономасіологічного простору драматургії письменниці, – дисертація Т.Крупеньової “Ономастика драматичних творів Лесі Українки” (2001). Але майже всі мовознавчі праці з літературної ономастики здебільшого недостатньо з’ясовують специфіку функціонування поетонімів у художніх творах. Художні функції ономастики в літературі ґрунтуються врешті на фундаменті властивостей і потенційних можливостях власної назви як лінгвістичної категорії, хоча самі ці функції мають уже не комунікативне, а естетичне значення, яке виходить за межі компетенції мовознавства і вже вивчається в літературознавчому аспекті. Саме естетичне значення, поетичні можливості власних назв рідко й поверхово розглядаються в працях переважної більшості лінгвістів. Певно, не можна недооцінювати внеску лінгвістики в дослідження стилістичних навантажень власних назв у художніх творах узагалі, надбання мовознавців неодмінно слід враховувати у дослідженні поетики номінацій (і не лише їх) у літературознавчих студіях.
Причиною того, що власні назви часто випадають з поля зору дослідників, Е.Магазаник пояснює так: “Вивчення поетичної ономастики – заняття зовсім не традиційне. Проте справа тут не лише у тому, що в минулому в літературі роль власних назв практично не вивчали, та й нині звернення до них є трохи незвичним. Власну назву важко апріорно уявити собі як таку, що відіграє помітну літературно-естетичну роль, бо й у самій мові її призначення, як видно, надто скромне”.
Об`єкт дослідження – окремі драматичні твори Л.Українки, написані протягом 1996-1906р. і 1907-1913р.. Саме на такі періоди ділять її творчість дослідники: І. Період онімійної ощадності. ІІ. Період перемоги онімій них номінацій. Така тематична циклізація дає змогу простежити художнє навантаження імен у системі поетики драм окремої групи, а відтак – своєрідність та еволюцію ономастичного письма Лесі Українки.
Предмет дослідження – художні функції власних імен в ідіостилі Лесі Українки, зокрема в системі мікропоетики її драматичних творів.
Мета дослідження – з’ясувати, яку роль відіграють власні назви у створенні ономастичного простору драматичних творів Лесі Українки, проаналізувати доречність застосування антропонімів поетесою.
Досягти цієї мети передбачає розв’язання таких завдань:
- виділити й зафіксувати власні назви, що наявні в драматургії Лесі Українки;
- розкрити роль антропонімів у художній системі творів;
- визначити взаємодію власних назв, їх входження в єдине ономастичне ціле художнього твору;
- з’ясувати роль номінативних замінників власних назв, що у межах твору виконують функцію імен;
- висвітлити доречність використання певних власних назв у створенні єдиного художнього цілого – драматичного твору;
- дослідити етимологічну інформацію, що містить відомості про використані поетесою антропоніми.
І. "Ономастика драматичних творів Лесі Українки 1896-1906 рр.: період онімійної ощадності"
У стані великого горіння, духовного піднесення творить свої драматичні поеми Леся Українка, шукаючи своєрідні сюжети і прийоми письма, добираючи адекватні онімні відповідники. І знаходить те унікальне втілення в онімному просторі своїх творчих задумів, коли імена починають діяти на художню викінченість і довершеність твору, - так народжується нерозривний моноліт, де кожний фрагмент можна збагнути лише у контексті всього твору, а іноді й всієї драматургії поетеси.
Творчи й доробок поетеси можна умовно розділити на два періоди: І. Період онімійної ощадності. ІІ. Період перемоги онімій них номінацій.
Відомо, що ставлення Лесі Українки до онімів істотно змінювалося. Так, розпочавши у 1897 р. роботу над драматичною поемою, яка пiзнiше дiстала назву "У пущi", поетеса не називає нi головного персонажа, нi iнших персонажiв iменами, вони одержують умовнi iмена: Скульптор, Сестра скульптора, Мати скульптора та iн. Онiмiйна iсторiя драматичної поеми "У пущi" наочно демонструє нам два перiоди становлення поглядiв Лесi Українки на онiми як засоби виразовостi у драматичному творi. До 1907 р., до написання "Кассандри" поетеса волiла називати своїх персонажiв апелятивними номiнацiями i взагалi помiтно уникала власних назв. До дiалогу "В дому роботи, в країнi неволi" включно авторка або зовсiм позбавляла своїх героїв узуальних iмен, як у "Прощаннi", "Грiшницi" чи "Осiннiй казцi", або iменувала тiльки головних персонажiв, як у "Вавiлонському полонi" та "На руїнах", або, навпаки, наділяла іменами лише другорядну дiючу особу ("Три хвилини"). Цi розв′язання не позбавляють твори даного перiоду ономастичного простору. Вiн є, вiн дiє i діє активно. Але вiн набуває своєрiдностi, виповнюється контекстуальною онiмiєю, як принцеса чи жiрондист. Iмення не iменують, а виражають головну властивiсть персонажiв, бо є їх апелятивним позначенням. Цей перiод визначаємо як перiод онiмiйної ощадностi.
Можна думати, що Леся Українка стала на таку ономастичну позицiю через неприйняття соцiально-побутової драми, що панувала тодi в українському театрi, через прагнення "вiдмежуватися вiд побутового етнографiзму" (Н.Іщук-Пазуняк). Знайшовши свої ритми, свою мовну виразовiсть, Леся Українка у "Кассандрi" прийшла до висновку, що кращих за онiми позначень для персонажiв немає. Там навiть кожна з п′яти рабинь Андромахи має своє iм′я. Онiмiйнi номiнацiї перемогли - розпочався новий, другий перiод ономастичних пошукiв i знахiдок поетеси. I апелятивне позначення персонажiв "У пущi" було закономiрно заступлене онiмiйним їх позначенням.
Для кожної п′єси драматург повинен знайти свiй, найточнiший, максимально наближений, максимально необхiдний для розкриття її сутi й форми онiмiйний комплекс. І письменниця завжди його знаходила, невпинно поширюючи обсяг цього комплексу та поглиблюючи функціональне навантаження кожного залученого до роботи оніма.
Отже, займаючи досить невеликий за обсягом час – від написання першої драми "Блакитна троянда" (1896) до останнього завершеного твору "Оргія" (1913) пройшло 17 років, - драматургія Лесі Українки тим не менш з ономастичної точки зору творить два періоди, за якими й прослідковуємо здобутки ономатворчості поетеси. Йдеться про початкову онімійну ощадність, яка поступово призвела до перемоги онімійних номінацій.
Зясуємо роль номінативних замінників власних назв у драматичних творах Л.Українки «Блакитна троянда», «Прощання», «Одержима», «Осіння казка». |
|
Категорія: Українська мова | Додав: zhenya
|
| Переглядів: 567 | Завантажень: 0
| Рейтинг: 0.0/0 |
Додавати коментарі можуть тільки зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ] |
| Міні-профіль |
П`ятниця
2024-12-27
09:44
|
| Корисні посилання |
Управління освіти Бахмутської міської ради
Бахмутський НВК №11
Виховна робота ЗОШ №18
 |
| Наші свята |
 |
|
